БІЖЕНЦІ ДО СРСР ТА ЇХНЯ ДОЛЯ

В 1939 р. Закарпаття було окуповане гортіївською Угорщиною. Повіривши радянській пропаганді, десятки тисяч жителів Карпатської України шукали порятунку від мадярського терору в СРСР, але замість сподіваного порятунку на них чекали концтабори і каторжні роботи. Спокусилися на комуністичну пропаганду і жителі села Кузьмино. Пер­шими біженцями із села були три брати Свиди: Андрій, 1913 року на­родження, Михайло, 1915 року народження, і Василь, 1919 року народ­ження. Переходячи угорсько-радянський кордон, вони взяли з собою собаку, і, коли у районі села Сможе "вдало" перейшли кордон, на оший­ник собаки вставили записку, що вони на свободі. Пес із запискою по­вернувся в село. Після війни вони розповідали про тортури, які пережи­ли в тюрмах і концтаборах ГУЛАГу.
Чимало молоді, відмовившись від служби в мадярській армії, за­лишили рідне село і перейшли в Радянський Союз: Логойда Василь Федорович, 1919 року народження, Кіштулинець Василь Михайлович, 1919 року народження, Кіштулинець Юрко, 1920 року народження.
Повернувшись із Франції в рідне Кузьмино, Терпак Юрко, 1901 року народження, який працював на вугільних шахтах, повіривши комуні­стичній ідеології, теж перейшов 1940 року в СРСР. Як документ, пред'я­вив енкаведистам партійний квиток, але вони не повірили йому і разом з іншими засудили натри роки концтабору і відправили в Магадан. Після закінчення війни в 1945 році повернувся в село, де проживала його сім'я (дружина і троє синів). Його зустрів товариш по партії Лучин Гриць і спитав: - "Як ся маєш, товаришу Юрку?", а той відповів: "Я тобі не товариш. Коли ти будеш важити 36 кг, як я важив у Магадані, тоді я буду тобі за товариша, а тепер я колега". З часом, забравши сім'ю, виїхав на постійне проживання в Чехію.
Перейшовши кордон, усі біженці були арештовані радянськими при­кордонниками і засуджені на різні строки, які відбували в Магадані, Вор- куті, Комі АРСР, Казахстані та ін. Життя в таборах було надзвичайно важ­ким і нестерпним. Багато закарпатців не витримали суворих північних зим,
нелюдських умов і навічно за­лишились у північних холодних сибірських землях.
Згідно з радянсько-чехос­ловацькою угодою влітку 1942 року було розпочато формуван­ня Чехословацької військової частини в місті Бузулук. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19.11.1942 року втікачів із Закарпаття, що мали до 1939 року чехословацьке громадян­ство, було амністовано і їх при­ймали до Чехословацької військової частини. 
З грудня 1942 року розпочався ма­совий вступ до Чехос­ловацького корпусу, яким командував ге­нерал Людвік Свобо­да. Всі вищеперерахо- вані втікачі із Кузьми- на вступили в корпус і до кінця війни воюва­ли проти фашизму, пройшовши від Соко­лова, Харківської об­ласті, до Праги. В бою за визволення Києва загинув Свида Михай­ло Іванович. Про командира першої танкової роти Свиду Василя, його вміння керувати боєм дуже добре відгукнувся генерал Л.Свобода у своїй книжці "Від Бузулука до Праги" (с. 339-340). Після закінчення війни бійці Чехословацького армійського корпусу залишилися на постійному місці проживання в Че­хословацькій Республіці. Свида Василь закінчив Празьку військову ака­демію і в чині підполковника був військовим комендантом м.Плзень.
В корпусі Людвіка Свободи воювали:

Свида Андрій Іванович, 1913 року народження, Свида Михайло Іванович, 1915. р.н., Свида Василь Іванович 1919 р. н., Терпак Юрко 1901 р. н., Кіштулинець Василь Михайлович, 1919 р. н., Кіштулинецуь Юрко Федорович, 1920 р.н., Логойда Василь Федорович, 1919 р.н., Логойда Илько Федорович, 1916 р.н.

Репресовані угорськими фашистами та сталінсько-беріївськими енкаведистами

Минуло 65 років з того часу, коли 15 березня 1939 року закотилось сонце Карпатської України, коли на неї спустилася ніч п'яти довгих років мадярсько-фашистської окупації, жорстокого фізичного і духовного етноциду. Протягом березня 1939 - квітня 1944 рр. тисячі закарпатців пройшли крізь угорські тюрми і табори.

Терор мадярських окупантів настільки об'єднав проти них населен­ня, що прості люди повірили інтенсивній сталінській пропаганді, що, крім радянської "...нема на світі іншої країни, де людина так вільно живе". Тому, коли в жовтні 1944 р. прийшли визволителі, їх повсюдно зустрічали хлібом та сіллю на вишиваних рушниках, але незабаром цей стан радісного піднесення у людей розвіявся.

Ще до офіційного приєднання краю до України в складі СРСР, уп­равління контррозвідки розпочало шукати "ворогів" серед закарпатсь­кої інтелігенції, хто був пов'язаний з так званим українським буржуаз­ним націоналізмом, тобто ОУН.

Серед репресованих угорськими фашистами та сталінсько-беріївсь­кими енкаведистами є уродженці с.Кузьмино. Першим серед репресо­ваних був Кіштулинець Михайло Федорович, 1915 р.н., із сім'ї, як він любив казати, гречкосіїв. Початкову освіту здобув у сільській школі в рідному селі. Проявив здібності до навчання і продовжив освіту в

Мукачівській торговельній академії, де викладачами працювло бага­то емігрантів з України, що зуміли розбудити у своїх вихованців гли­бокі національно-патріотичні почуття. Брав активну участь в аматорсь­ких виставах, був активним учасником "Пласту", Товариства "Просвіта". У 1935 р. призваний до Чехословацької армії, закінчив офіцерські курси в Празі. У 1938 р. демобілізований у запас у чині підпоручика. Пішов працювати диспетчером на залізницю в с.Королево (на Виноградівщині).

Болюче пережив окупацію західно-південних районів Закарпаття угорськими військами після Віденського арбітражу.

Обрання Прем'єр-міністром Підкарпатської Русі Августина Воло­шина сприйняв як щонайкраще рішення для рідного краю. Вже маючи чітку національну позицію, не вагаючись, став прихильником Українсь­кого Національного Об'єднання, яке здобуло переконливу перемогу на виборах до Сойму 12 лютого 1939 року.

Як людина, яка здобула добрий військовий вишкіл у Чехословацькій армії, вирішив взяти дійову участь у формуванні організації національ­ної оборони - Карпатської Січі. Пригадував, як важко було озброїти добровольців, які сотнями приходили до Хуста, щоб оборонити Кар­патську Україну від загрози, яка нависла над нею у 1939 році. Бойові дії на Красному полі були запеклими, хоч і не тривалими. Залігши з куле­метом на одному з флангів лінії оборони, короткими чергами пробував відтіснити великі сили ворога, який кинув проти січовиків добірні сили регулярної армії.

Бачив, як один за одним падали скошені кулями молоді безвусі герої, лавина наступаючих навалилась на їхню лінію оборони і зайняла її. Набої до кулемета скінчились, і Михайло Кіштулинець був узятий у полон і відправлений до Вар'юлойоша, де окупанти люто знущались над полоненими.

У 1940 році, за клопотанням греко-католицького священика с.Кузь­мино, Кіштулинця Михайла звільнили з полону. Він влаштувався на ро­боту в лісництво Усть-Чорна.

В лютому 1941 року Михайло Кіштулинець одружився з Геленою Василиною, донькою господаря з с.Середнього, який володів орними полями, виноградником, сінокосами, пасовиськом та лісом, тож Михай­ло зайнявся сільським господарством. Та у березні 1942 р. Кіштулинця арештували вдруге, кинули до в'язниці "Ковнер" в Мукачеві, знову до­пити, катування, приниження. Після політичного процесу його перевели до в'язниці Ніредьгази. У травні 1943 р. після тривалих клопотань рідних власті звільнили його з ув'язнення. Повернувшись до сім'ї, влаштовуєть­ся на роботу на горілчану фабрику в с.Середнє.

У жовтні 1944 року Червона армія вигнала угорських окупантів.

У листопаді того ж року від громадян с.Середнє його обирають делегатом 1-го з'їзду Народних Комітетів у м.Мукачево, який прийняв Маніфест про воз'єднання Закарпаття з Радянською Україною. Здава­лося, що нарешті восторжествувала історична справедливість, навіть відганяв від себе думки про те, як радянські автоматники та енкаведис- ти "охороняли" делегатів з'їзду.

У 1944 році Михайло Федорович охоче згодився обійняти посаду начальника міліції в с.Середнє, але та міліція займалася не тільки охо­роною правопорядку тому, коли на його місце призначили начальником комуніста, зрадів і перейшов працювати в сільську споживчу коопера­цію, що більш підходило його фахові. Але і тут режим не міг допусти­ти, щоб на будь-якій керівній посаді був не комуніст та ще й прихильник Августина Волошина, за яким уже полювали сталінські опричники. М.Кіштулинець перейшов на роботу рядовим робітником в "Шампан- комбінат", де працював до 1950 року. У червні 1950 року, отримуючи зарплату, побачив, що касир йому дає дрібні - по одному карбованцю, на що необережно зауважив: "Не давай мені таке сміття". На другий день він додому з роботи не повернувся, його заарештували, вкинули в чорний ворон і відвезли до Ужгорода. Йому інкримінували антирадянсь- ку пропаганду, засудили на 10 років позбавлення волі та 5 позбавлення в правах. Жінку з дітьми навіть до залу суду не пустили.

Та вождь "визволителів" помер дещо раніше, тому 1955 року із папірцем про звільнення Михайло Федорович повертається до дружи­ни і дітей. Дорого йому довелося заплатити за любов до України, але ті, що залишилися лежати на Красному полі, заплатили ще більшу ціну. До останніх днів життя (помер 1986 р.) каґебісти спостерігали за ним, бо тінь незалежності України лякала їх.

Серед репресованих угорсько-фашистським режимом був Дмитро Стерчо, 1910 р.н. Маючи середню освіту - гімназійну матуру, в 30-х ро­ках вчителював у с.Лісарня на Мукачівщині, с.Бенедиківці, а 1937-38 рр. працював у так званому Земському уряді референтом податкової упра­ви в Ужгороді.

З листопада 1938 р., після Віденського арбітражу, коли Ужгород відійшов до Мадярщини, повертається в рідне село і влаштовується на роботу в Нотарський уряд с.Кальник. З березня 1939 року окупанти за­лишають його працювати на цьому місці, зважаючи на володіння угорською мовою. З червня 1941 року, перед початком Другої світо­вої війни між Німеччиною та сталінським Совєтським Союзом, в якій на боці Німеччини брала участь фашистська Угорщина, в Угорщині вво­диться карткова система на придбання промислових товарів, взуття і мануфактури, продуктів харчування - цукор, рис, муку

Згідно з прийнятим урядом Мадярщини законом "Єврейське питан­ня", єврейське населення було позбавлено карток на придбання продуктів харчування. Відаючи справою карток, співчуваючи єврейським сім'ям з малолітніми дітьми, Дмитро Стерчо видавав картки цим сім'ям, за що в січні 1942 р. його було звільнено з роботи і засуджено на 2 роки тюр­ми. Відбував покарання в Будапештській в'язниці "Морґіт". В цій в'яз­ниці, в камері смертників, відбував покарання випускник Мукачівської торгової академії, патріот Закарпаття Олекса Бор канюк, страчений на шибениці 3 жовтня 1942 р. При виконанні вироку всіх в'язнів вишику­вали на подвір'ї в'язниці.

В період 1941-1944 рр. мадярські окупанти використовували багато жителів села, навіть неповнолітніх, на різних примусових роботах при будівництві фронтових укріплень так званої оборонної лінії Арпада на Карпатських Бескидах. 1944 р. там працювали Ілько Лучин, Василь Янцо, Василь Куничка, Андрій Логойда, Іван Свида, Юрко Логойда, Василь Газуда, Михайло Мазютинець, Василь Станко, Юрко Васько.

Дівчат вивозили вглиб Угорщини, за Дунай, де вони працювали без­оплатно на сільськогосподарських роботах у графських маєтках. З села були вивезені Марія Касинець, Марія Лугош, Ганна Луканьо, Варвара Прокопець, Ганна Волошин. Не поліпшилось становище молоді і після приходу "визволителів". Вже в 1945-1947 роках міліцією почалось по­лювання на молодь, її силоміць відправляли на роботи для відновлення виробництва на шахтах Донбасу та залучення їх до шкіл фабрично-за­водського навчання на ФЗН. Умови життя там були жахливі, юнаки звідти втікали, їх знову ловили і судили. За самовільне залишення роботи були засуджені на два роки Василь Васильович Логойда, Юрко Васько. Іван Лукань.

Як уже згадувалось, визволителі-енкаведисти шукали "ворогів на­роду" і серед осіб, що були старостами в селах при угорській окупації. Такого ворога вони вбачили у Василеві Андрійовичу Логойді, бо вони діяли за радянським принципом: "Бьіл бьі человек, а статья найдется". Василя Логойду заарештували в січні 1945 і вивезли на шахти Донбасу. Але жодного компромату домогтися і знайти не могли, в селі про його діяльність в період старостування відгукувались позитивно, тому че­рез 8 місяців утримання його ув'язненим він був звільнений. Але й цьо­го періоду було достатньо, щоб скуштувати радянського ГУЛАГу.